На зустріч з доцентом ТНМУ Ігорем Гаврищаком їхала з передчуттям невеличкого свята душі. Знаємося давно, ще з часів, коли він став активним дописувачем «Медичної академії». Для мене – він справжній естет, дуже інтелігентна людина з вишуканими манерами, романтик, який любить історію, мистецтво та поетичний Тернопіль. У закапелках його пам’яті безліч цікавих оповідок про талановитих, але, на жаль, забутих, митців нашого краю, історію мистецтва української порцеляни, якими він часто ділиться з нашими читачами. Втім, розмовляли ми того дня про все: студентські роки, шлях у педагогіку, знайомих поетів і власний поетичний доробок пана Ігоря, не оминули й пекучу тему війни, яка ятрить душу кожного свідомого українця. Отож запрошуємо до розмови з кандидатом педагогічних наук, доцентом кафедри української мови Ігорем Гаврищаком.
«Манила історія, перемогла література»
– Ігорю Івановичу, зараз ви викладаєте іноземним студентам українську мову. Як сталося, що обрали філологічний факультет? Це було ваше рішення чи порадили батьки?
– Мабуть, так було записано в книгу життя! У нашій родині завжди панував справжній культ книги. Читала моя прабабуся Варвара, якій Бог за її щиру побожність, правдивість і доброту вділив майже сотню літ. Її улюбленою книгою був роман Данієля Дефо «Робінзон Крузо». Саме про того «бідного чоловіка Робінзона» вона частенько розповідала моїй мамі. А що дехто іронізував з цього приводу (де там, мовляв, у якомусь невеличкому галицькому селі могли знати-чути про класичний твір європейської літератури), то десятиліття потому, працюючи над кандидатською дисертацією, я віднайшов в архіві згадку про переклад і публікацію цього твору в другій половині ХІХ століття. Моєю першою самостійно прочитаною книгою теж був «Робінзон Крузо». Ось така посмішка долі! «Знакомитими читальниками» були обидва мої дідусі – дідусь Іван, колишній січовий стрілець, і дідусь Тома, підофіцер польської армії, учасник боїв, в’язень одного з концтаборів, а згодом сільський пасічник і бібліотекар. Не цуралися книжок і мої батьки: мама Марія – вчителька початкових класів і тато Іван – спершу лісник, а потім провідний інженер управління лісового господарства нашої області. Читали самі, а довгими осінніми чи зимовими вечорами часто вголос – для мене й моєї старшої сестри Ольги. Так у моє життя увійшли Тарас Шевченко та Леся Українка, Дніпрова Чайка й Михайло Коцюбинський, Євген Гребінка та Андрій Чайковський, Жуль Верн і Майн Рід. Увійшли, щоб залишитися назавжди.
Може, тому, хоч у шкільні роки мене манила історія (зокрема, античні часи й Середньовіччя), перемогла все-таки література. І повилася моя життєва стежка, як писав наш професор Ярослав Гонський про І. Горбачевського, на філологічний факультет Тернопільського педагогічного інституту. Батьки не заперечували, лише удавано сумовито зітхали: мовляв, тепер місця в нашій невеликій квартирі буде ще менше, а книжок – ще більше.
– Цікаво було навчатися на філологічному факультеті? Чим запам’яталася альма-матер?
– Навчання у виші – окрема, але дуже важлива сторінка мого життя. Студенти-першокурсники 1982 року заповнили останню лакуну на новоствореному філологічному факультеті, таким чином забезпечивши його цілісний контингент. Тому ставлення до нас було, як і до четвертокурсників, – не зверхньо поблажливе, а серйозне й шанобливе. Атмосфера була не лише навчальною чи науковою, але насамперед творчою – все-таки філологи, натури романтичні й креативні, залюблені в рідне слово. Лише тепер, через кілька десятиліть, я розумію, як нам усім пощастило. У навчальних аудиторіях з нами працювали Роман Теодорович Гром’як, Михайло Гнатович Чорнописький, Микола Платонович Ткачук, подружжя Мельничайків – Володимир Ярославович та Олександра Іванівна. Лекції з античної літератури у виконанні Івана Семеновича Грибчука перетворювалися у справжні театральні дійства, гідні пера (чи стилоса) його улюблених грецьких драматургів – Есхіла, Софокла та Еврипіда. Світ грецької та римської міфології оживав у блискучій та неповторній авторській інтерпретації, ставав зрозумілим, ближчим. При цьому лектор, сам пристрасний книголюб і колекціонер, завжди знаходив кілька хвилин, аби розповісти про книжкові новинки. Прекрасний та загадковий світ середньовічної й ренесансної літератури відкривався завдяки оригінальним і змістовним лекціям Наталії Марківни Теплінської, яка сама почасти сприймалася як Прекрасна дама тих часів. Молодий і невтомний Микола Платонович Ткачук приходив на лекції з двома валізами-«дипломатами», в одному з яких були рідкісні видання українських класиків, в іншому – наукові дослідження. На перерві можна було підійти, погортати книги, поспілкуватися з лектором. Цікаво, чи зараз хтось з молодих викладачів здатен на такі щоденні «фізичні подвиги»?
– Отож, зрозуміло, що студентом ви були старанним. Куди ж закинула доля після закінчення інституту? Що найбільше закарбувалося в пам’яті з того відрізку життя?
– Після закінчення навчання 1986 року отримав скерування в Бучацький район. Десь на початку серпня подався у Бучач, а оскільки там у моїх послугах не були зацікавлені, то отримав відкріплення й повернувся до Тернополя. Спочатку працював у середній школі № 9, а потім – СШ № 19. Що найбільше запам’яталося з цього періоду? То були часи агонії радянської імперії, часи відродження українського національного життя. Був серед небагатьох, хто наважився викладати новий предмет – «Народознавство», активно долучився до національної просвітницької роботи, керував драматичним гуртком. Чи не найкращим моїм режисерським здобутком стала постановка комедії І. Карпенка-Карого «Мартин Боруля». Мої учні-артисти й нині згадують про ці часи з особливою ніжністю та теплотою та шкодують, що це дійство чи хоча б його фрагменти не були зафіксовані на плівці. Був організатором першого в Тернополі вечора стрілецької пісні: написав сценарій, зібрав молодих колег-однодумців. В актовій залі – ніде голці впасти, майже десяток синьо-жовтих прапорів у руках старшокласників. Автор ідеї та актори-виконавці здобули просто-таки шалені овації…
«Досвід, здобутий у ТЕІПО, вважаю особливо вагомим для себе»
– Далі ваш професійний шлях, так би мовити, лише набирає обертів – робота у вищій школі, студенти, наукові досягнення. Це був план чи доля простелила саме такий шлях?
– Чи гадалося тоді про роботу у вищому навчальному закладі – важко сказати. Певно, що ні, хоча вже опублікував кілька статей з історії України в часописі «Тернопіль». Вважаю, що й справді, то доля втрутилася, бо 1994-го став асистентом кафедри світової літератури і слов’янських мов Тернопільського експериментального інституту педагогічної освіти (ТЕІПО). Це був один з перших приватних вишів в Україні, який свого часу досить успішно конкурував з державними, пропонуючи широкий спектр фахової підготовки з гуманітарних спеціальностей.
Спочатку я викладав українську мову, а потім – історію світової літератури. На жаль, зараз мало хто пам’ятає, крім самих випускників, що в нашому місті більше, ніж півтора десятка років працював такий заклад. Та з-поміж тих, хто свого часу навчався в ТЕІПО, є кандидати наук і доктори, професори й доценти, викладачі вишів. Географія показова: не лише Україна, але й США, Німеччина, Канада, Франція, Мексика. Цей заклад став стартовим майданчиком для тих, хто потім успішно навчався у Сорбонні, Женевському, Корсиканському, Единбургзькому університетах.
Засновником і першим ректором ТЕІПО був академік Едуард Олександрович Грішин – цікава й неординарна особистість, прекрасний лектор та оповідач, що свого часу стояв біля витоків ідей педагогічної майстерності й педагогічної етики. На короткий час він зумів зібрати потужний професорсько-викладацький колектив, який гармонійно доповнювався запрошеними лекторами та творчими особистостями. У навчальних аудиторіях спілкувалися зі студентами поет і перекладач, член Українського та міжнародного ПЕН-клубів Василь Махно, український літературознавець, перекладач, есеїст Юрій Прохасько, письменник, автор одного з перших українських постмодерних романів «Дідоніана» Ігор Маленький, журналістка Ірена Карпа …
– Власне, й захист вашої кандидатської дисертації припадає на період роботи в ТЕІПО.
– Досвід, здобутий у ТЕІПО, вважаю особливо вагомим для себе: я пройшов шлях від асистента кафедри до проректора з наукової роботи, підготував і захистив 2000 року кандидатську дисертацію на тему: «Формування пізнавальної активності учнів у навчальному процесі гімназій Галичини другої половини ХІХ століття» (науковий керівник – професор А. Вихрущ). Робота над дослідженням тривала майже п’ять років. Були й розчарування, й тривалі паузи. Та найголовніше, про що згадую донині, – радість і насолода, яку дарує творчий процес, маленькі, але такі важливі наукові «перемоги» (як от документи, які ще ніхто не використовував, не читав чи просто ними злегковажив). Так, наприклад, справжнім відкриттям для мене (й не лише для мене, але й для моїх рецензентів – науковців Прикарпатського університету імені Василя Стефаника) була ще одна грань особистості Івана Франка як автора ґрунтовних соціологічних, демографічних та історичних студій.
«Мій предмет – не лише граматичні категорії чи правила, а точка дотику»
– Наразі ви викладаєте українську мову студентам-іноземцям. Що намагаєтеся їм донести, бо, зрозуміло, що це не лише мовна дисципліна, а й цілий пласт української культури, естетики, традицій?
– Працювати зі студентами-іноземцями водночас і цікаво, і складно. Адже сучасна студентська аудиторія – не моно-, а мультикультурна, мультилінгвальна та мультирелігійна. Все це тримає в творчому тонусі, спонукає до постійних пошуків не лише в галузі методики викладання української мови як іноземної, але в царині загальної лінгвістики, психолінгвістики, етнопсихології тощо. Ти розумієш, що твоя аудиторія – це перехрестя, своєрідний мінівсесвіт, а твій предмет – не лише граматичні категорії чи правила, а точка дотику, яка має перерости в зону взаємопорозуміння, взаємоповаги та взаємодії. З’являється низка запитань, на які потрібно відповісти. Тому дедалі частіше звертаюся до праць класиків філологічної думки, а на робочому столі – не лише словники чи довідники, але й двотомник В. фон Гумбольдта, одного із засновників лінгвістичної науки, який трактував мову як безперервний творчий процес і розвинув учення про внутрішню форму мови.
Дуже корисним для себе вважаю стажування в Люблінській вищій школі (м. Рики, Польща), під час якого мав змогу ознайомитися з польським досвідом викладання та долучитися до навчального процесу (підготував і прочитав два лекційні курси). Після цього зосередив увагу на кількох важливих проблемах методики викладання української мови як іноземної: роль фонових знань, шляхи та можливості використання мови-посередника в навчанні.
– Окрім суто професійного у вас чималий творчий доробок. Що надихає писати поезії?
– «Творчою людиною» себе не вважаю. І це не удавана скромність, а цілком твереза оцінка власних можливостей. Для мене поетами є Микола Вінграновський, Тарас Федюк, Ігор Маленький, Ігор Римарук. Cебе ж поетом ніколи не називав і не називаю. Пишу тоді, коли пишеться. Не розумом чи інтелектуальними потугами, а, вірю та сподіваюся, серцем.
Торік з’явилася думка видати третю збірку як своєрідний життєвий підсумок. Та роботу зупинила наша реальність. Вважаю, що зараз пейзажна лірика не на часі. Читач потребує нині віршів, що, як писав Іван Франко, тіло рвуть до бою.
Нині в українській літературі є багато авторів, чий мистецький рівень спроможний створити словесну зброю такої потуги! І знову спадають на думку рядки Івана Франка:
Дух, наука, думка, воля –
Не уступить пітьмі поля,
Не дасть спутатись тепер.
Розвалилась зла руїна,
Покотилася лавина,
І де в світі тая сила,
Щоб в бігу її спинила,
Щоб згасила, мов огень,
Розвидняющийся день?
А тепер скажіть, будь ласка, після цього, що Іван Франко – несучасний та неактуальний. Ні, українську класику треба читати та перечитувати!
– Поетом себе не вважаєте, але свого часу видали дві поетичні збірки та готували третю.
– Справді є такі моменти в моїй біографії. Але це, правду кажучи, не все. Навчання на Перших Київських курсах іноземних мов 2018 року закінчилося не лише сертифікатом про знання польської мови (рівень B2), але й перекладами трьох віршиків для дітей польського поета Яна Бжехви. У часописі «Літературний Тернопіль» опублікував кілька розділів з драматичної історико-етнографічної поеми «Кашовар Северина Наливайка». Щиро вдячний нашому часопису «Медична академія» за публікацію есеїв про українську порцеляну.
А вірші – то вже інша історія, не романтична і негероїчна, проте по-своєму цікава та знакова, принаймні для мене. Першим, хто прочинив мені двері в літературу (й не лише мені!), був український поет і наш краянин Борис Демків. Із невеликого «жмутка» моїх учнівських проб він вибрав один і подав до друку в часописі «Тернопіль». Охоплений радістю та гордістю, я тоді придбав собі п’ять чи шість примірників!
Другим, хто підтримав мене та вселив надію, був мій науковий керівник Анатолій Вихрущ, якому я одного разу, потупивши очі, замість обіцяної наукової розвідки приніс невеликий рукопис без назви на титульній сторінці. За кілька днів отримав зшиток з короткою рецензією: «Не знаю, як там наукова стаття… А справжні вірші ти вже пишеш. Пиши!».
Третім же був Ігор Маленький – письменник і перекладач, уродженець Тернополя. Під час нашої другої (та, на жаль, останньої) зустрічі ми кавували в одному з ресторанів над озером й Ігор Маленький раптом перервав свій черговий артистичний монолог: «Що це я – про своє та своє. А ви, хлопці, щось пишете? Мусите писати! Читайте!». Я прочитав, хвилюючись і збиваючись, свого «Франсуа Війона». Ігор Маленький помовчав, а потім промовив: «Це вже треба друкувати!» й, добувши з наплічника свою книжку «Велик гріх», додав: «Ось тобі – подарунок від мене!»
Більше, на жаль, не перетнулися наші шляхи-дороги, проте книгу я зберіг. І навіть наважився 2008 року видати збірку поезій з доволі претензійною назвою «Solacium». 2014-го спромігся на «Рефлексії». Такий дарунок зробили мені приятелі на полудень віку. Правду кажучи, довго вагався, а потім погодився, вислухавши основний аргумент: «А Маленький сказав, що треба друкувати!»
«Відпустку здебільшого проводжу в рідних пенатах»
– Як проводите вільний час, відпустку, вихідні дні?
– Щодо відпочинку, то хотів би зазначити, що не належу до тих особистостей, які проводять увесь свій вільний час у мандрівках. Я все-таки є зразком класичного українця, який ото сидів би собі десь на пасіці, дивився, як «сонце заходить, гори чорніють», слухав, як «пташечка тихне, поле німіє», як гудуть бджоли та росте трава. Тому мені був завжди близьким і зрозумілим Григорій Сковорода.
Але, як і наш український філософ, я не цураюся подорожей, якщо випадає така нагода. Заздалегідь стараюся не планувати, бо частенько нічого не виходить. Та коли зненацька з’являється цікава пропозиція, здебільшого довго не роздумую. Так, коли кілька років тому запропонували оглянути замок Брана в Трансильванії, я довго не роздумував і зібрався в дорогу за лічені години. Розумів, що вдруге так не пощастить: на власні очі побачити легендарний замок, що гордо височіє на давній, як цей світ, скелі, оповитий загадковою тишею, торкнутися містичної та загадкової атмосфери часів графа Дракули… І нехай це лише легенда, а сам Влад Цепеш був тут лише кілька разів…
Не відмовився я й від спокусливої пропозиції поблукати вузькими вуличками старого Любліна. А хто б відмовився?
Про що мрію? Побачити знамениті готичні собори – Паризької Богоматері та Страсбурзький. А ще – єгипетські піраміди. Бо коли все живе (й неживе) боїться часу, то сам час, як кажуть, боїться пірамід!
Якщо ж серйозно, то здебільшого відпустку проводжу в рідних пенатах – у Тернополі. Займаюся всім потрохи: читаю, слухаю музику, пишу родинно-сімейні мемуари для кухонного вжитку. Навіть назву відповідну підібрав – «Розмаїті дурниці», творчо використавши для цього досвід одного зі своїх улюблених письменників Роберта Стівенсона, який озаглавив свій робочий нотатник так: «Книга свіжих дурниць».
– Якою фразою чи крилатим висловом можна озаглавити ваші життєві нотатки?
– Останніми тижнями дедалі частіше подумки повторюю одну цитату з роману Шарля де Костера «Легенда про Тіля Уленшпігеля», в якому описано багатолітню війну фламандців проти іспанських поневолювачів. Головний герой твору носить на грудях торбинку з попелом свого батька, якого спалили іспанські інквізитори, та час від часу промовляє: «Попіл Клааса стукає в моє серце». А в наші серця нині стукає попіл Бучі й Маріуполя, Києва й Чернігова, Бородянки й Тростянця… Вже й не злічити попелищ – кривавих ран на нашій зболеній українській землі.
Знаю, що ми обов’язково здолаємо «пітьму поля», бо інакше просто бути не може, бо після довгої темної ночі настає ранок, бо й найміцнішу кригу ламає весняна зелень… Бо такий закон життя! «І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі». Це вже Тарас Шевченко, наш національний геній, учитель і пророк. То чи можу я сумніватися!
Лариса ЛУКАЩУК